НОВОСТИ

Проаналізувати не можна викинути: декомунізація по-українськи

  • 02 Июнь 2017
  • Автор  Катя Старокольцева
Нам потрібно змінити не тільки назви вулиць, а й самі вулиці – і людей на них.

Проспект Московський чи проспект Бандери? Люди сперечалися в соціальних мережах, марнуючи час на чвари. А що, якби вулиці називали просто цифрами, як у Японії чи у Сполучених Штатах?

Україною крокує декомунізація. Вона повинна стосуватись не лише назв вулиць і пам’ятників, а й переосмислення історії, відкриття архівів радянських спецслужб, зміни свідомості й поведінки. Проте, за словами соціолога й історика Оксани Міхеєвої, відбувається вона тими самими радянськими методами. Коли йдеться про пам’ятники, одну людину з рушницею часто замінюють на іншу, але теж зі зброєю. Немає впевненості, що з цими героями так само не вчинить наступна влада.

Досліджуючи суспільство, Оксана Міхеєва помітила цікавий феномен: із часом люди перестають помічати пам’ятники взагалі. Оживають монументи лише під час взаємодії з ними: покладання квітів чи демонтажу. Тож, зважаючи на те, що знесення пам’ятників викликає резонанс, вмикаючи пам’ять старшого покоління, варто пошукати компроміс.

Не йдеться про те, що залишити Леніна й Петровського на п’єдесталах посеред проспектів і центральних площ. Зрештою, вони вже не актуальні – монументальне мистецтво давно себе вичерпало. Замість цього варто встановлювати скульптури сучасних митців, які краще взаємодіятимуть із простором і відповідатимуть часу.

З радянських пам’ятників варто створити музей комунізму, як це зробили в Угорщині. В тамтешньому парку Мементо охочі можуть побачити демонтовані пам’ятники Марксу, Енгельсу, навіть Леніну.
Так можна й старше покоління не ранити, й молодому дати дихати – як і міській архітектурі.

А ще процес декомунізації в Україні іноді плавно переростає в дерусифікацію. Так сталось із столичним проспектом Московським. Його назва під декомунізацію не підпадає, проте міська влада перейменувала його за ініціативою місцевої громади на честь Бандери – на зло Росії.

Парадокс, але в цьому випадку долю вулиці визначила громада. В іншому ж про те, чи хочуть вони перейменування, мешканців міст і сіл не питають, та й керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, ідеолог процесу декомунізації, зізнається, що на соціологічні опитування не зважає. Є загроза, що звичка не запитувати людей і не досліджувати їхні настрої перед тим, як ініціювати певні зміни, може уповільнити розвиток громадянського суспільства в Україні. А саме воно – наш шанс вилізти з економічної й політичної кризи.

На радянські методи декомунізації подекуди відповідали хитруванням: намагались обійти закон, змінивши не назву, а її обґрунтування. Наприклад, Дніпропетровськ хотів називатись так само, але на честь святого Петра, а не комуністичного діяча Григорія Петровського. Небажання мешканців відмовлятись від назви Комсомольськ довело до того, що місто стало Горішніми Плавнями – назву обрав інститут національної пам’яті…

У суперечках, звісно, народжується істина, проте консенсусу можна дійти лише шляхом конструктивного діалогу та, звісно ж, взаємними поступками. Шлях, яким іде декомунізація в Україні – без роз’яснювальної роботи, урахування суспільних настроїв та різних історичних пам’ятей – не дуже схожий на пошук компромісу.

Важко не погодитись із істориком Ярославом Грицаком: нам треба шукати спільних героїв. Він уважає такими Богдана Хмельницького, Сергія Жадана та Святослава Вакарчука. Бандера, натомість, на його думку, зовсім не об’єднує країну. Цікаво, що Сергій Жадан, своєю чергою, спільними героями називає Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесю Україну. Це постаті, що не викликають суперечок – об’єднують.

Час від часу ми, як м’ячик, стрибаємо між радянським пафосом і українським радикалізмом. Одна з причин цього – особливий тип мислення, нав’язаний Радянським Союзом. Радянські люди ділять світ на чорне й біле, своїх і чужих. У країні, де є вождь, не може бути розмаїття думок, є лише дві: партії та неправильна. Ми досі за інерцією часто шукаємо простих готових відповідей на складні питання.

Одне з них: чи було наше комуністичне минуле поганим чи добрим? Щоб відповісти на нього, потрібен аналіз. Сприймаючи певний період життя як апріорі негативний чи позитивний, ми не робимо з нього висновків, не опрацьовуємо у свідомості. Витісняємо, створюючи підґрунтя для нових психологічних проблем. У результаті отримуємо ментальну незрілість і культивування синдрому жертви: нас ображають, а ми самі нічого не можемо.

Патерналізм і зняття з себе відповідальності – ще один прояв пострадянського мислення. Життя в СРСР було бідне, але прогнозоване: можна було бути впевненим, що завтра з тобою не станеться суттєвих потрясінь. Зараз ми маємо вільну конкуренцію та можливості для розвитку. Натомість, маючи доступ до всіх благ світу, пострадянська людина сумує за гарантованою ковбасою.

Лише декомунізацією ми цього не виправимо. Не Ленін плює у під’їздах і ламає паркани. Ба, навіть не Путін. Не вони плекають корупцію та гальмують реформи. Радянський Союз давно помер, натомість, ми досі навішуємо на нього свої побутові проблеми й віримо, що зі зміною назви та форми зміниться й наповнення.

Де юре декомунізація в Україні вже добігає кінця. Де факто вона триватиме ще довго. Адже майже сімдесят років життя в Союзі залишили відбиток на цілих поколіннях. Нам потрібно змінити не лише назви вулиць, а самі вулиці, інтер’єр та екстер’єр будинків. Зробити все, щоб на проспектах стало чисто й безпечно. Змінити людей на площах, тобто себе самих.

Прочитано 2353 раз
Оцените материал
(0 голосов)
Опубликовано в СОБЫТИЯ
 

Последние новости

МЫ в Facebook